Холодний вечір восени сумує,
Його тепло давно вже загубилось.
Та начебто нічого зараз і нема,
Але якась примара наче оповила.
_________________________________
Гаряча кава гріє руки - я не сама.
І ти. Ти також мої руки з душею зігрієш.
Чудний аромат лине прямо додолу.
Вже запалай, згори у пеклі, моя мрія!
Світло лампи на столі щось скаже,
Це - тиші слово, найстрашніша зброя.
У двері рветься холод з великої хмари.
О, мріє! Забери мене в пекло з собою!
Твій портрет та ніжні мальви у полях,
Де промінь б'є так влучно у серця.
Пляма від кави на згадку лишиться,
Коли був цілий світ - не світ, і я була не я.
Озерце приховане в диких лісах,
Поміж де з листям бурхливим грає трава.
Як світло лампи раптово погасне,
Тоді й шукати почну найближчі вуста.
Мої клинки загострені вже впали,
Давно вклоняючись небесним зорям.
Ба, павутиння на шафі блищить,
Мов плаче од напасті, од горя.
Подивись в очі, природжений вбивце,
Потони в морях страждань і жалю.
Ковдра в клітинку вкриває так ніжно,
Можливо, то ти, а може, то я просто сплю.
Так солодко від іншої думка біжить,
Тримає в напрузі малий пломінець.
Дрова у каміні згорять всі до тла,
Як думки знайдуть початку кінець.
Вертепом засяє червона троянда,
Іскрою тобі попаде у волосся.
Мабуть, далі те, що я знов оповім,
Все ж таки мені здалося.